вимкнути дудлвключити дудл

Техніка виконання. Практичний аспект. Український юрист № 6, коментар Антона Куца, Тетяни Матяш

Остання редакція Закону України “Про виконавче провадження” набула чинності у січні 2013 року, але удосконалення інституту виконання судових рішень потребує більш системних зрушень.

Антон КУЦ, адвокат, керівник практики судових спорів і медіації АО «Юскутум»

Незважаючи на позитивну динаміку впровадження більш дієвих заходів впливу на боржника для примусового виконання рішення, кредитор усе одно повинен активно долучатися до виконавчого провадження. Найдієвішими інструментами стягнення заборгованості є арешт і реалізація майна, арешт на кошти та інші цінності боржника, обмеження у праві виїзду боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи за межі України. Визначимо необхідні дії кредитора для ефективного використання зазначених інструментів.
Для своєчасного виявлення майна боржника необхідно заздалегідь надати запити до відповідних державних органів. Обмежити відчуження такого майна шляхом забезпечення позову та накладення арешту. Стежити за процедурою його реалізації виконавцем. Вважливо також зазначити, що таке обмеження поширюється не тільки на розпорядження майном, а й на деякі аспекти його використання, а саме: виїзд/переміщення його за кордон. Тобто особа, відповідно до законодавства, не може виїхати за територію України на авто, яке знаходиться під арештом.
Законодавство не обмежує боржника в кількості банківських рахунків. Отже, ще на стадії розгляду справи необхідно накласти арешт на всі відомі рахунки, а також на ті, що будуть виявлені. При цьому інформацію про рахунки боржника можна отримати в податковій інспекції, у контрагентів боржника, під час звернення до нього для проведення платежу, зі старих платіжних/бухгалтерських документів.
Щодо обмеження права виїзду за кордон. Тема достатньо багато обговорюється в аспекті можливого порушення конституційних прав особи, але вважаю, що це обмеження є дієвим.
Позаяк, по-перше, унеможливлює виїзд боржника за кордон з метою уникнення виконання, в тому числі на постійне проживання, по-друге, має нематеріальний характер, а отже, є ефективним для спонукання до виконання зобов’язань осіб, які «передали» все майно родичам чи підставним особам і взагалі не звертають уваги на відкрите щодо них виконавче провадження. Треба також попередити кредиторів про необхідність отримання інформації про наявність закордонного паспорта боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи, його дані до встановлення такого забезпечення.

Тетяна МАТЯШ, старший юрист практики судових спорів та медіації АО «Юскутум»

Відповідно до змін до Закону України «Про виконавче провадження» 2010 року, боржник може подати скаргу лише до суду. Начальнику ВДВС скаргу подають лише стягувач та інші учасники виконавчого провадження. Хоча практика показує, що скарга начальнику в більшості випадків є неефективною та недієвою. До Міністерства юстиції скаргу можна подати лише на начальника управлінь ДВС, раніше можливо було і безпосередньо на самого виконавця. Є і позитивні зміни в Законі 2010 року. При накладенні арешту на заборону відчуження майна витяг з реєстру автоматично надсилається інформаційним центром власнику майна (у даному випадку—боржнику), що дуже допомагає боржнику, позаяк державний виконавець часто не надсилає ані постанови про відкриття виконавчого провадження, ані постанову про накладення арешту. Це дає змогу боржнику вчасно відреагувати на дії виконавця, оскарживши їх, бо відповідно до статті 31 Закону постанова про відкриття виконавчого провадження надсилається рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Багато проблем із визначенням підсудності в судах у спорах із ДВС. Наприклад, у разі подання позовної заяви про зняття арешту з нерухомого майна та виключення його з акта опису, особливі складнощі виникають у разі виконання ДВС рішення господарського суду. Якщо фізична особа вважає, що накладено арешт на майно, яке належить їй, а не боржнику — юридичній особі, вона, за ЦПК України, повинна звертатися до місцевого суду загальної юрисдикції, але Вищий спеціалізований суд і Верховний Суд України вважають, що суди загальної юрисдикції не повинні втручатися у процес виконання рішень господарських судів.

Крім того, і ЦПК України, і КАС України, і частина 5 статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» передбачають розгляд справ за скаргами на дії ДВС. Різниця полягає лише в суті оскаржуваних дій, розділити на практиці які судам виявляється досить важко. Тому зараз практика судів двояка — і місцеві суди загальної юрисдикції, і адміністративні суди приймають такі скарги до розгляду.

Також редакція Закону України «Про виконавче провадження» 2010 року позбавила виконавців ряду прав та обов’язків, унаслідок чого часто виникають ситуації, коли боржник просто зобов’язаний звертатися до суду зі скаргою на ДВС. Наприклад, у разі накладення арешту на майно боржника, якому в подальшому судом було надано відстрочку, Законом не надано право виконавцю зняти арешт з майна, хоча боржник має повне право займатися господарською діяльністю без обмежень його права на відчуження майна чи користування коштами, оскільки несплата боргу закон­но відстрочена судом. Більше того, в цій ситуації скарга на дії виконавця недоцільна, бо з його боку не було порушено норми Закону, але для боржника іншого законного механізму не передбачено.

Також майже немає судової практики у спорах про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, з підстав неможливості виконання зобов’язання у зв’язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає (стаття 117 ГПК України та стаття 607 ЦК України). Наприклад, боржник декілька років не сплачує борг за виконавчим провадженням, який виник у нього внаслідок зобов’язань за інвестиційним договором у сфері будівництва. Протягом цього часу боржник втратив можливість здійснювати будівництво (втрата права користуватися земельною ділянкою, не отримання дозволів на будівництво тощо), тобто виконувати умови інвестиційного договору він не може з обставин, які від нього не залежали. У такому випадку господарський суд може ви­знати наказ таким, що не підлягає виконанню, а виконавець зобов’язаний повернути виконавчий документ без виконання і закінчити виконавче провадження.