вимкнути дудлвключити дудл

Спортивне право в Україні. Ознаки самостійної галузі

«Спортивное право в Украине. Черты самостоятельной отрасли»// Газета «Юридичний Вісник України» – № 50 (859), 17-23 декабря 2011 г., Заярный О., Куц А. (ua)

«Спортивне право в Україні. Ознаки самостійної галузі»// Газета «Юридичний Вісник України» – № 50 (859), 17-23 грудня 2011 р., Заярний О., Куц А. (ua)

“Sports Law in Ukraine. Signs of an independent branch”// “Yurydychny Visnyk of Ukraine” – № 50 (859), December, 17-23.2011, Zayarny O., Kuts A. (ua)

Конституційне визнання України як демократичної, соціальної, правової держави вимагає запровадження ефективного законодавства, спрямованого на розвиток українського суспільства, економічної та соціальної інфраструктур. Зокрема, надання Україні права проведення чемпіонату Європи з футболу у 2012 році, наявність великих досягнень українських спортсменів у сфері боксу, плавання, гімнастики, параолімпійських іграх та інших видах спорту зумовлюють необхідність удосконалення законодавства, яким регулюються спортивні правовідносини.

На сьогоднішній день нормативною основою виникнення, зміни та припинення спортивних правовідносин є Закони України «Про фізичну культуру і спорт» та «Про антидопінговий контроль у спорті». Згідно зі ст. 2 першого: «Законодавство у сфері спорту становить: Конституція України, Закон України «Про фізичну культуру і спорт», інші нормативно-правові акти, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України». Однак, дослівне тлумачення змісту наведеної норми вказує на відсутність єдиного концептуального нормативно-правового акта, дія якого здатна врегулювати різні аспекти спортивних правовідносин.

Отже, спираючись на норми права, закріплені законодавством про фізичну культуру та спорт, правовідносини, що складаються між суб’єктами сфери фізичної культури і спорту, спробуємо виявити основні напрямки формування і розвитку спортивного права в Україні, виділити окремі проблеми законодавчого регулювання у даній сфері, а також виробити окремі пропозиції щодо розв’язання доктринальних і правозастосовних колізій. 

На даний час правовому регулюванню спортивних відносин приділено небагато уваги. Серед науковців та практиків відсутній єдиний погляд щодо галузевої належності норм, включених до законодавства про фізичну культуру і спорт. Найбільшу підтримку одержав погляд, згідно з яким, спортивне право є комплексним правовим інститутом, що поєднує в собі норми конституційного, адміністративного, трудового, цивільного та інших галузей права. Наведена думка ґрунтується на ідеї про підстави виникнення та склад спортивних правовідносин.

Разом з тим, аналіз законодавства у відповідній сфері свідчить про наявність досить широкої групи норм, внутрішніх правил, положень, які не належать до жодного з механізмів правового регулювання з перелічених галузей права. У контексті предмету роздумів даної статті, мова йде про правила прийому до спортивних клубів та федерацій, регламенти спортивних змагань, правила трансферу гравців, антидопінгове законодавство, законодавство про спортивні третейські суди, тощо. Особливість таких норм полягає не лише у встановленні спеціальних вимог до спортивних клубів, професійних спортсменів, але й у  їх розрізненості, наявності своєрідного суб’єкта нормотворення.

Нині чинний Закон України «Про фізичну культуру і спорт», незважаючи на своє концептуальне значення, не систематизує норми спортивного права, як це зроблено у кодифікованих галузевих актах. Все це безумовно ускладнює регулювання спортивних правовідносин, породжує затвердження неоднорідних вимог до одних і тих самих відносин. Як зазначено у преамбулі «Державної програми розвитку фізичної культури і спорту на 2007 – 2011 роки», затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2006 року, основними причинами, що гальмують розвиток спорту в Україні є:

1) недосконала нормативно-правова база регулювання спортивних правовідносин;

2) відсутність необхідної інфраструктури для проведення міжнародних спортивних змагань;

3) відсутність уніфікованих правил функціонування спортивних організацій тощо. 

Зокрема, причину обмеження спорту «недосконала нормативно-правова база» слід розуміти так, що на сьогоднішній день відсутнє чітке законодавче формулювання предмету спортивного права. Відповідно до такої тези, до числа спортивних часто відносять правовідносини, які виникають суто із господарських чи цивільних договорів. Натомість, відносини, що виникають між спортивними організаціями та професійними спортсменами при проведенні змагань, як правило, відносять до трудових або цивільно-правових.

Для визначення, чим же все-таки є спортивне право – інститутом чи окремою галуззю права – необхідно встановити, що є предметом правового регулювання спортивного права.

Формально-логічне тлумачення змісту норм, об’єднаних у законодавстві про фізичну культуру і спорт, дає підстави нам визначити предмет регулювання спортивного права як сукупність суспільних відносин, що виникають і реалізуються у процесі організації і формування спортивних команд, встановлення вимог до професійних спортсменів, а також при проведенні контролю за дотриманням спеціальних правил, регламентів. В такому аспекті, в межах предмету регулювання спортивного права можна виокремити кілька видів правовідносин:

- правовідносини, що складаються у процесі реалізації громадянами права на заняття спортом, формування спортивних організацій, проведення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів;

- правовідносини, пов’язані з розробкою, запровадженням та застосуванням внутрішніх спортивних регламентів, правил та процедур;

- правовідносини щодо здійснення контролю за дотриманням нормативних приписів у галузі спорту та застосування встановлених санкцій. 

Юридичне визнання і фактичне включення окресленого кола правовідносин до механізму правового регулювання зумовлює необхідність сформувати спеціальний метод регулювання відповідних правових зв’язків. Враховуючи юридичні підстави виникнення спортивних правовідносин (закон, укладений на його основі цивільно-правовий чи господарський договір, внутрішні локальні акти спортивних організацій), суб’єктний склад цих відносин, спосіб взаємодії між ними, можна припустити, що метод правового регулювання спортивного права має комплексний характер. Таким чином, до структури методу повинні включатися як імперативні так і диспозитивні способи та прийоми впливу норм права на досліджувані правовідносини. На наш погляд, таке розуміння методу правового регулювання спортивного права забезпечує функціональний зв’язок норм права, приписів локальних актів, заходів примусу та спортивних правовідносин, де такі правові засоби підлягають застосуванню.

З одного боку відмежування спортивного права може породити в правовій системі України негативну практику подрібнення вже сформованих галузей права: конституційного, адміністративного, трудового, цивільного. Однак, з протилежної сторони, виділення спортивного права в самостійне правове утворення сприятиме удосконаленню своєрідних за своєю сутністю і змістом правовідносин. Водночас, при виборі організаційно-правової форми для спортивного права, необхідно враховувати той факт, що воно має ґрунтуватися на загальних принципах права, нормах Конституції України, законодавства, що регулює порядок здійснення державного управління у галузі економіки, освіти, молоді та спорту.

Ще одним аргументом на користь самостійності спортивного права може бути характер правопорушень у цій сфері та відповідальність за їх вчинення. На відміну від законодавства про адміністративні правопорушення та трудового, законодавство у галузі фізичної культури і спорту передбачає такі санкції, як: дискваліфікація гравця; обмеження участі в матчах, турнірах; виключення спортивної команди (клубу) зі складу галузевих об’єднань, турнірів, змагань чи обмеження такої участі. Реалізація цих наказових мір вимагає не лише деталізації підстав для їх застосування (складів правопорушень), але і розробки процедури, порядку розгляду і вирішення спорів та порядку застосування таких санкцій у галузі спорту. 

Безумовно, мова не йде про створення системи спеціалізованих судів чи перегляд вже встановленої процесуальним законодавством підвідомчості спорів судам загальної юрисдикції. Проблема полягає саме у необхідності створення одного або декількох спеціальних спортивних арбітражів, до компетенції яких мають бути віднесені спори, пов’язані з дотриманням внутрішніх регламентів спортивних клубів, правил проведення спортивних змагань, здійснення антидопінгового контролю, оскарження порядку проведення змагань, турнірів, встановлених заборон, тощо. Між тим, створення спортивних арбітражних судів, визначення їхньої компетенції, процедури розгляду справ, правового статусу, порядку оскарження прийнятих рішень є одним з перспективних напрямків реформування законодавства України, а в подальшому може розглядатися і як предмет наукових досліджень.

Підсумовуючи, можемо констатувати, що спортивне право, як елемент системи права України, за своїми нормативними і функціональними властивостями поступово починає набувати ознаки самостійної галузі, в межах якої об’єднуються конкретні правові інститути: інститут спортивного посередництва, інститут спортивного арбітражу, інститут антидопінгового і регламентного спортивного права, тощо. Водночас, законодавство України на сучасному етапі свого розвитку все ж таки вимагає істотного доопрацювання, як в частині врегулювання нових видів правовідносин, так і в частині відмежування предмету спортивного права від інших юридичних галузей, зокрема, цивільного та трудового.