вимкнути дудлвключити дудл

Деякі питання застави корпоративних прав. Юрист & Закон. Микита Корсун

Микита Корсун, юрист практики корпоративного права АО “Юскутум”

Цивільний кодекс надає широкі можливості для захисту інтересів сторони в договорі. Глава 49 повністю присвячена забезпеченню виконання зобов’язань. Окрім вибору з визначеного переліку видів забезпечення, сторони правочину можуть на свій розсуд встановити договірні гарантії виконання зобов’язань. Параграф 6 глави 49 Цивільного кодексу регулює один з найдавніших та найпоширеніших засобів забезпечення договірних зобов’язань – заставу. Сутність застави полягає в тому, що кредитор у разі невиконання боржником своїх обов’язків має право одержати задоволення за рахунок заставленого майна. Давати в заставу можна будь-яке майно, що може бути відчуженим, окрім культурних цінностей та пам’яток культурної спадщини, занесених до відповідних реєстрів; вимог, які мають особистий характер; а також інших вимог, застава яких прямо заборонена. Окремо визначено, що предметом застави можуть бути також майнові права.

Останнім часом багато розмов ведеться про заставу корпоративних прав. Теоретично це виглядає досить привабливо: сто відсотків часток статутного капіталу товариства в заставі, боржник порушує зобов’язання – і компанія переходить під контроль заставодержателя. Проте більшість експертів та фахівців сходяться на думці, що, не зважаючи на поширеність такого забезпечення у світовій практиці (зокрема у сфері дії англійського права), у вітчизняних реаліях такий інститут є малоефективним з огляду на законодавчу неврегульованість та складність реалізації. Розглянемо основні проблеми такого правового інструменту та спробуємо дати відповідь, чи варто його застосовувати.

З положень Закону України “Про заставу” можна зробити висновок, що для можливості передачі в заставу боржник має мати право відчужити майно, при цьому кредитор може звернути стягнення на предмет застави. Потрібно визначити предмет договору застави корпоративних прав. Під корпоративними правами найчастіше розуміють частку засновника в статутному капіталі господарського товариства. Відповідно до статті 167 Господарського кодексу України та пункту 14.1.90 Податкового кодексу України корпоративні права – це права особи, частка якої визначається в статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї 
особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Таким чином, можна зробити висновок, що корпоративні права є різновидом майнових прав і можуть бути відчужені.

Однак з можливістю накладення стягнення виникають певні проблеми. Статтею 149 Цивільного кодексу та статтею 57 Закону України “Про господарські товариства” визначено, що звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці учасника товариства в статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише в разі недостатності в нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Це положення цілком відповідає принципу відсутності взаємної відповідальності товариства та його учасників за зобов’язання один одного.

Судова практика з цього питання неоднозначна. Так, наприклад, Вищий арбітражний суд у листі від 07 грудня 1995 року № 01-8/870 вказує, що з метою задоволення своїх вимог за рахунок частки боржника в статутному фонді господарського товариства кредитор перш за все має звернутися до товариства з вимогою про виділення частки боржника, тобто звернення стягнення безпосередньо на частку не допускається. А принцип звернення стягнення на майно боржника, внесене до статутного фонду, застосовується лише для повних, командитних та товариств з додатковою відповідальністю. Вищий господарський суд України в постанові від 19 лютого 2009 року в справі № 3/227 доходить висновку, що стягнення не може бути звернене на корпоративні права, оскільки передавати в заставу вимоги особистого характеру заборонено.

Трапляються випадки, коли суди задовольняють позови про стягнення корпоративних прав. У такому разі труднощі виникають з реалізацією такого судового рішення. Зміни до статуту товариства, у тому числі щодо зміни учасників такого товариства, можуть бути внесені державним реєстратором виключно на підставі рішення загальних зборів учасників товариства. Тобто неможливо завадити бажанню загальних зборів заблокувати зміну складу учасників. Крім того, досить часто статути містять пряму заборону учаснику відчужувати корпоративні права без згоди інших учасників.

Отже, перед укладанням договору застави корпоративних прав потрібно враховувати всі нюанси. Беручи до уваги практику, наприклад, кредитування будівництв, можна дійти висновку, що кращим випадком застосування застави корпоративних прав є використання її не самостійно, а в комбінації з іншими видами забезпечень, зокрема порукою та заставою цінних активів товариства.

ВИСНОВОК:
Підсумовуючи можна зробити такі висновки. Застава корпоративних прав не заборонена законодавством і може використовуватися як забезпечення зобов’язань. Проте застосування такого забезпечення на практиці пов’язане з певними ризиками для заставодержателя (кредитора).

Це викликано, по-перше, відсутністю чіткого законодавчого регулювання цього питання. По-друге, певні обмеження щодо розпорядження часткою в статутному капіталі передбачені законом та досить часто статутом господарського товариства, що тягне за собою необхідність беззаперечної згоди всіх учасників товариства на передачу корпоративних прав в заставу. По-третє, неоднозначна судова практика та особливості суті корпоративних прав значно ускладнюють можливість звернення стягнення та перехід права власності на такий предмет застави.

Таким чином, заставу корпоративних прав не можна назвати вдалим та дієвим способом захистити інтереси кредитора. Цей вид забезпечення
виконання зобов’язань доцільно використовувати як додатковий механізм разом з іншими видами забезпечень.

pdf-версія статті