вимкнути дудлвключити дудл

Чому держава надає фіктивні гарантії щодо виконання судових рішень

2020-10-30 16.21.58Іноді іменем України проголошуються такі судові рішення, які згодом не вартують навіть паперу, на якому надруковані. Річ у тім, що далеко не всі судові рішення виконуються вчасно, а багато з них взагалі не виконуються. Непоодинокими є випадки, коли з моменту отримання рішення суду до його фактичного виконання проходять  роки.  Тому  в середовищі правників з’явилось неписане правило: для реального захисту прав та свобод клієнта самого лише отримання рішення суду недостатньо, навіть якщо воно винесене на його користь. Свого часу для запобігання невиконанню судових рішень були створені спеціальні закони, однак на практиці їх дія виявилась малоефективною. Далі поясню, чому.

Проблема невиконання судових рішень властива більшості спірних правовідносин, які  перебувають у провадженні вітчизняних служителів Феміди. Її актуальність в Україні відзначав Європейський суд з прав людини, посилаючись на пілотне рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» та рішення від 12 жовтня 2017 р. у прецедентній справі «Бурмич та інші проти України». Необхідність вирішення цієї проблеми очевидна, однак відійдемо від формату тотальної зради і подивимось на процес виконання рішень у конкретному колі справ.

Візьмімо для прикладу справи, що стосуються стягнення коштів та зобов’язання вчинити певні дії, боржниками за якими є державні органи, держпідприємства, установи та організації, в порядку, що передбачений Законами України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та «Про виконавче провадження». З моменту звернення до органів виконавчої служби з заявою про відкриття виконавчого провадження стягувач (особа, яка виграла спір і претендує на кошти) має право розраховувати, що компетентний орган здійснить усі можливі заходи для виконання постановленого судового рішення, що набрало законної сили.

Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачено: якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства не виконане протягом 6 місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. На практиці саме в цій нормі проявляється увесь трагізм ситуації, бо виключні повноваження щодо виконання рішень суду коштами державного бюджету покладено на органи Державної казначейської служби.

Уявіть собі, людина, яка судилася протягом кількох років, пройшла всі інстанції й отримала рішення на свою користь, зобов’язана ще чекати півроку, допоки державний виконавець здійснить спроби (у 99% марні) примусового виконання. Як правило, такі спроби є нічим іншим, як імітацією виконання рішення суду. Таке виконавче провадження «набирає державної ваги» десь у довгому ящику виконавця. Після цього його матеріали передаються до  органів  Держказначейства, у яких за законом є 3 місяці на перерахування коштів з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього. Тобто, плюсуйте ще майже рік з дня постановлення рішення суду.

Далі починається найцікавіше. За вказаним законом, Державна казначейська служба здійснює виконання судових рішень у межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків боржника (державного органу, державного підприємства  тощо), а у разі відсутності у зазначеного державного підприємства відповідних призначень — за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (КПКВ 3504040). Заборгованість погашається в порядку черговості:

  • за рішеннями суду щодо пенсійних та соціальних виплат, про стягнення аліментів, відшкодування збитків та шкоди, завданих внаслідок злочину або адміністративного правопорушення, каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, а також у зв’язку з втратою годувальника;
  • за рішеннями суду, пов’язаними з трудовими правовідносинами;
  • за всіма іншими рішеннями суду.

Іншими словами, першим отримає гроші не той, хто довше чекає, а в залежності від категорії справи. Таким чином держава визначила пріоритетність здійснення виплат. Наскільки такий підхід  є справедливим, вирішуйте самі, однак, на мою думку, він, як мінімум, дискримінаційний. Умовно, шахтар з 40-річним стажем, пенсіонер або чорнобилець однаково заслуговують на якнайшвидше отримання своїх коштів.

Бюджетні асигнування на погашення заборгованості визначаються законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Держказначейство на своєму офіційному сайті регулярно звітує про стан та строки перерахування коштів за рішеннями суду. Так, на виконання бюджетної програми КПКВК 3504040 «Заходи щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою» на 2020 р. Верховною Радою було виділено 600 млн грн. З того ж сайту ДКСУ бачимо, що станом на 5 жовтня 2020 р. загальна сума заборгованості державних органів, підприємств, установ та організацій, що перебуває на виконанні органів Держказначейства, становить майже 5 млрд (!) грн. Враховуючи, що на фінансування вказаної бюджетної програми виділяється в середньому 500–600 млн грн на рік, для погашення тільки вже наявної заборгованості державі знадобиться більше 8 років. Плюсуйте!

На практиці бувають зовсім вже глухокутні справи, наприклад, про стягнення заборгованості по заробітній платі та  моральної  шкоди з державних підприємств, виробничі потужності яких залишилися на окупованих територіях. Яскравим прикладом є кейси про стягнення заборгованості  по заробітній платі з ДП «Луганськвугілля» (справи №759/6788/18 та №759/6790/18). Поновлення порушених прав та гарантованих законом інтересів позивачів у цих справах відбулося ще у 2018 р., проте враховуючи, що ДП  «Луганськвугілля» де-юре «живе» та зареєстроване у Києві, а де-факто припинило своє існування, державний виконавець з об’єктивних причин не зміг у піврічний строк виконати рішення, тож провадження опинилось у другій черзі Державного казначейства. Скільки часу воно може там «висіти», ми вже підрахували. І таких рішень у Реєстрі зараз тисячі.

Фактично держава закріпила формальні гарантії, які на практиці не працюють, внаслідок чого в Україні утворилась система примусового виконання рішень, де боржниками виступають держоргани та підприємства. Це прямо суперечить нормам прямої дії Конституції України, Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», Закону  України «Про  судоустрій  і статус суддів», усім процесуальним кодексам, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини, яка є обов’язковою до застосування в Україні.

Чому виникла така ситуація

Серед головних чинників, що призвели до такого стану виконання рішень, відзначу:

  • хронічну недофінансованість державних бюджетних програм, що фактично нівелює будь-які спеціальні закони та державні гарантії. Держава бере на себе обов’язки, які внаслідок відсутності ресурсів просто не здатна виконати;
  • формалізованість законодавства — формальний підхід до законотворчості, що проявляється у закріпленні з боку держави численних гарантій та взятті на себе обов’язків, що не підкріплені реальними можливостями.

По суті, в Україні інституалізувалося свавілля державних органів: примусово з них кошти не стягнеш, а якщо так, то добровільного виконання судових рішень від них годі й чекати. При цьому всьому трагікомічно усвідомлювати, що в Україні принцип обов’язковості виконання судових рішень закріплений у численних нормативно-правових актах: в Конституції, норми якої мають пряму дію, у всіх процесуальних кодексах, конвенціях, які ратифіковані державою тощо. Якщо це не формальний підхід до законотворчості, то що?

Цікаво, що за ст. 129-1 Конституції України контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Тож постає питання: чи дійсно суди готові піклуватись про дієвість своїх рішень, чи згодні на безглуздий струс повітря та не менш безглузде псування паперу? На цей момент схоже, що це питання риторичне, принаймні, в окресленій сфері правовідносин.

Право на справедливий суд, що гарантоване ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, є необхідною умовою дотримання принципу верховенства права, закріпленого у ст. 8 Конституції України. Невиконання ж судових рішень, які ухвалюються іменем України, призводить до втрати сенсу правосуддя, підриваючи довіру громадян до судової влади зокрема і до влади  в цілому.

Що робити і як з цим жити?

На перший погляд, єдиним шляхом розв’язання окресленої проблеми є повноцінне та стабільне фінансування державних програм. Однак за нинішніх умов реалізувати це практично неможливо. Потрібні концептуальні зміни, які будуть направлені, в першу чергу, на забезпечення механізмів надання реальних, а не фіктивних державних гарантій щодо виконання судових рішень, наприклад:

  • передбачити законом можливість здійснювати перерахування коштів з рахунків засновників державних підприємств (як правило, ними виступають міністерства чи Фонд держмайна). Це дасть можливість стягувати заборгованість навіть з «мертвих» державних підприємств. У цьому контексті згадується крилата фраза з повісті А. де Сент-Екзюпері «Маленький принц»: «Ми відповідальні за тих, кого приручили»;
  • законодавчо закріпити можливість погашати заборгованість  не з «порожніх» бюджетних програм, а за рахунок реальних активів державних підприємств, а якщо вони відсутні – звертати стягнення на рахунки засновників;
  • законодавчо закріпити право приватних виконавців здійснювати примусове виконання рішень, за якими боржниками є держава, державні органи та підприємства, а органам Держказначейства залишити властиві їм функції щодо забезпечення виконання державного бюджету.

Променем надії на позитивні зміни стала новина останніх днів: Кабінет міністрів України прийняв розроблене Мін’юстом розпорядження «Про затвердження Національної стратегії розв’язання проблеми невиконання рішень судів, боржниками за якими є державний орган або державне підприємство, установа, організація, на період  до  2022  р.» з доопрацюванням. Як стверджують самі урядовці, затвердження проєкту цієї Стратегії дозволить Україні досягти таких результатів, як зменшення кількості невиконаних рішень судів; погашення державного боргу у зв’язку з невиконаними рішеннями судів; припинення звернень до Європейського суду у зв’язку з невиконанням або тривалим виконанням рішень національних судів; збільшення довіри суспільства до державних інституцій.

Окрім того, це матиме позитивний вплив на міжнародні відносини України та доведе її прагнення добросовісно виконувати свої міжнародні зобов’язання. Тож тримаємо руку на пульсі та з обережним оптимізмом стежимо за подальшим розвитком подій. У будь-якому випадку нехай здійсниться правосуддя, хоч би загинув світ!

Олег Онищенко, юрист Практики вирішення спорів Juscutum

Юридична Газета №20 (726) від 27 жовтня 2020 року