вимкнути дудлвключити дудл

Колективне управління авторськими правами як бізнес-модель самоідентифікації. Юридична газета. Назар Поливка

У Конституції США 4,4 тис. слів, це втричі менше, ніж у Конституції України. Попри це, у Конституції США знайшлось місце для пояснення, що право інтелектуальної власності як концепція існує виключно задля розвитку прогресу в науці та мистецтві.

Батьки-засновники порахували, що культурного та наукового прогресу можливо досягнути шляхом надання авторам і винахідникам виключних прав на їхні твори й винаходи на певний час. У Конституції США важливе кожне слово й кожна кома, тому варто розставити наголоси. Отже, саме авторів і науковців необхідно заохочувати, їх треба заохочувати лише протягом певного часу, а також їх потрібно заохочувати виключно для того, щоб досягати прогресу в мистецтві та науці.

Прагматичний американський підхід до інтелектуальної власності полягає у простій ідеї: творчість необхідно заохочувати не тільки можливістю самореалізації, але й банальною можливістю гідно жити завдяки цій творчості, присвятивши їй усього себе.

В українському законодавстві можливість жити завдяки творчості реалізована більше як жарт. Певно, саме тому цю можливість неможливо описати влучніше, ніж це зробив пан Жванецький: «Если уволиться и сесть писать, то жить на что, а если работать и писать, то жить когда?».

Кожному, хто це читає відомо, що українське законодавство гарантує автору тріаду майнових прав: право самостійно заспівати свою пісню в переході на Льва Толстого, право дозволити iTunes продавати свої треки та право забороняти Netflix «крутити» його кліп.

Вам має бути також відомо і те, що реалізація цих прав на практиці – організаційно й емоційно непростий процес. Він передбачає, що автор сам повинен відслідковувати всі факти використання його твору та здійснювати юридичні дії з метою отримання прибутку від використання його об’єктів.

Це добре вписується у концепцію Рудольфа фон Ієринга про те, що право нікому не гарантується просто так, а за нього потрібно боротись. Однак, якщо автор буде самостійно реалізовувати свої права, то часу на творчість може не лишитись.

Хтось мав узяти на себе непросте завдання – звільнити автора від усього, що відволікає його від творчості. Так, у «харчовому ланцюжку» колись з’явились організації колективного управління (далі – ОКУ).

Згідно з Законом України «Про авторське право та суміжні права», ОКУ – це некомерційна організація, яка надає правовласникам послуги зі збирання та розподілу винагороди, що належить їм за використання чи відтворення відповідних об’єктів авторського права або суміжних прав.

Історично так сталось, що сфера публічного сповіщення фонограм та аудіовізуальних творів – це магічний театр на три дії. Його магія полягає у тому, що в результаті розіграної п’єси зібрана винагорода просто зникає. Тепер слідкуємо за руками…

Дія перша – збір

Відповідно до Закону про авторське право, ОКУ наділені повноваженнями збирати, розподіляти та виплачувати зібрану винагороду за використання об’єктів авторського права й суміжних прав суб’єктам авторського права та суміжних прав, правами яких вони управляють, а також іншим суб’єктам прав. Текст статті Закону тут процитовано повністю саме для того, аби відчути магію. На цьому етапі весь фокус вмістився у п’ять слів: «а також іншим суб’єктам прав».

На практиці це означає, що ОКУ збирають винагороду не тільки для правовласників, з якими у них є договір про управління правами, а й за все інше, до чого дотягнуться руки.

Дія друга – розподіл

За логікою речей, розподіл зібраної винагороди повинен відбуватись між правовласниками пропорційно кількості фактів публічного сповіщення того чи іншого аудіовізуального об’єкту. Цю інформацію повинні надавати особи, які здійснюють сповіщення.

Якщо мова йде про радіостанцію чи телеканал, то тут є технічна можливість об’єктивно відслідкувати прослідкувати, скільки об’єкт був сповіщений у ефірі. Якщо ж мова йде про заклади громадського харчування, то, як
правило, вони особливо не переймаються долею авторів, особливо, правовласників. І як результат – відповідні звіти часто заповнюють від їхнього імені самі представники ОКУ, вписуючи туди найбільш близьких їм по духу правовласників.

Дія третя – виплата

Як я зазначив вище, ОКУ мають право збирати винагороду як за себе, так і «за того хлопця». Але є маленький нюанс: повідомляти правовласників про суми зібраної винагороди вони не зобов’язані. Тому на практиці,
для того щоб отримати хоч якісь кошти за свої твори, авторам чи правовласникам потрібно в кожної ОКУ поцікавитись, чи не винні, випадково, вони їм гроші. А ОКУ не поспішають розкривати авторам цю інформацію.

Здавалося б, навіщо ОКУ тримати у себе чужі гроші? Але диявол, як завжди, – в деталях: згідно з Законом, ОКУ мають право резервувати на своєму рахунку суми незапитаної винагороди максимум на 3 роки. Після 3-х
років від дня надходження відповідних грошей, суми незапитаної винагороди можуть бути використані для чергових виплат суб’єктам авторського права й суміжних прав або ж спрямовані на інші цілі, передбачені їхніми
статутами. Як ви вже напевно здогадались, ці гроші просто зникали. Завіса.

Варіанти?

Взагалі, проблема зрозуміла тому постає закономірне питання – так що ж робити? Існує думка, що основна проблема неефективності чинної системи в тому, що у нас забагато ОКУ, більшість з яких дублюють функції одна одної та діють непрозоро. Тому варто нормативно обмежити таку кількість до 1-2, що дозволить більш ефективно контролювати їхню діяльність. Я вважаю, що законодавче скорочення кількості ОКУ – це сумнівна тактика. Спроби експериментувати з нормативним обмеженням кількості ОКУ вже були. Так, свого часу, Міністерство освіти та науки ініціювало запровадження «інституту» уповноважених ОКУ, всупереч закону про авторське право. Закінчився цей експеримент банальним переділом ринку між «ручними» ОКУ та рішенням Вищого адміністративного суду про скасування одіозного наказу Міністерства. Цивілізована конкуренція між
декількома ОКУ – це нормальна світова практика. Наприкад, у США на ринку збору роялті конкурують декілька великих гравців, найбільші з яких – це некомерційні організації ASCAP та SESAC, а також комерційна BMI. Велика кількість ОКУ – це симптом, а лікувати потрібно не симптоми, а причину хвороби. На мою думку, одна з ключових причин у тому, що українським ОКУ дозволено збирати винагороду незалежно від того, чи уповноважена вона на це правовласником. Якщо законодавчо закріпити, що винагорода збирається виключно в інтересах правовласників, з якими попередньо укладено відповідний договір, то на ринку залишаться тільки ті гравці, які володітимуть найширшими легальними каталогами. А зважаючи на те, що правовласники, особливо великі – це ресурс достатньо обмежений, то в «сухому залишку» на українському ринку повинні залишитися буквально декілька добросовісних гравців.

Інша принципова проблема – це проблема розподілу зібраної винагороди. А якщо конкретно, то питання об’єктивного визначення кількості сповіщення кожного об’єкта. Як виявилось, система письмових звітів неефективна, насамперед, через неефективність людського фактору. Я бачу сенс в тому, щоб розробити спеціальне програмне забезпечення, що дозволить автоматизувати звітування суб’єктів, які використовують у своїй діяльності об’єкти інтелектуальної власності перед ОКУ, та законодавчо закріпити обов’язок цих суб’єктів інтегрувати таке програмне забезпечення у свою господарську діяльність. До того ж подібні технології вже давно існують на ринку, наприклад, Shazam – безкоштовний мобільний додаток, який дозволяє ідентифікувати музичні твори в режимі реального часу.

Нічого особистого – просто бізнес

Як бачимо, для фундаментального реформування ринку колективного управління авторськими та суміжними правами насправді потрібно не так вже й багато, трішки політичної волі та ефективне програмне забезпечення. Важливо також зрозуміти, що культура є необхідним інструментом самоідентифікації будь-якої нації. І давно вже час відійти від «совкового високопарного» визначення цього терміну, а сприймати культуру як
абсолютно прагматичну категорію, що втілюється через продукування якісного і, не в останню чергу, масового культурного продукту. Нам як молодій державі дуже потрібен розвинений ринок власної сучасної літератури,
музики та кіно. Єдине, що для цього наразі бракує, – прозорих та чесних правил і мінімального втручання держави.

Автор: Назар Поливка, старший юрист практики IT и медиа права АО “Юскутум”

Пдф-версія статті